noddeat

Після того, як Чехія повністю зняла кримінальну відповідальність за зберігання незначної кількості наркотиків, німецькі мєнти йобнулись головою, і стали контролювати практично увесь транспорт з чеськими номерами. Як повідомляє «Ґазета», німецька поліція шукає наркотики, часто з цією метою роздягаючи людей до нижньої білизни та беручи сечу на аналіз просто на дорозі. Практично усі рейсові автобуси ретельно перевіряються і обшукуються довгий час.

Так що, якщо ви зберетеся поїхати до цієї казкової країни, не їдьте через Чехію.

В Академії ім. Карла Маркса (КМА) чергові креативні інновації:Незважаючи на весь пиздець нашого законодавства щодо ступенів і прав, які вони дають, акурат для викладання в університеті науковий ступінь не потрібен — це внутрішнє розпорядження адміністрації університету, яка методично, починаючи з року так 1998 (чи раніше?) робить все можливе, щоб цей університет зійшов на пси й перетворився на ПТУ. Оскільки всі інші університети теж деґрадують з такою ж швидкістю в бік ПТУ, Могилянка все ще залишається одним з найкращих ПТУ вишів країни, чим її адміністрація й виправдовує будь-який совок.

До речі, є цікавий сайт antisemester.org.ua — протест проти впровадження семестрової системи. 

Їбанутими на всю голову в антитерористичній параної бувають не тільки державні служби, а й звичайні громадяни. Є така херовина, називається тефілін — це така коробочка з цитатами з Біблії всередині, що ортодоксальні юдеї носять на голові:


Один з пасажирів літака, що прямував до Люісвіля в штаті Кентакі, подумав, що це бомба і повідомив про це персонал літака. Попри те, що ортодоксальний юдей пояснив, нахуя йому ця коробка на голові, літак все одно аварійно приземлився у Філадельфії, а мєнти всіх допитали. Нікого не було заарештовано.

Словацькі «антитерористи» смалять напалмом. На летовищі у Попраді спецслужби проводили навчання і підкидали вибухонебезпечні речовини до сумок випадкових пасажирів. Спеціально навчений пес з інструктором мав ці речовини знаходити. Однак, мєнти завтикали, і один словацький механік полетів до Дубліна з 90 грамами гексогену в сумці. Вже в Ірландії його затримала поліція після повідомлення словацьких служб безпеки.

Можу собі уявити обличчя цього чувака під час затримання. Коротше, гарно розважаються мєнти в Євросоюзі: самі підкидають людям бомби, самі їх знаходять. А кошти виділяються...

Є речі, яких я ніколи не зможу зрозуміти. Хрін з нею вже, з УЗ, з її «магічними касами», де зненацька квитки є, а в інших касах нема. Можна це списати на совок, «блат» та інші рудименти нібито совку. Але от є приватна (!) компанія-перевізник «Автолюкс». Заходжу я в їх офіс на автовокзалі, а пані касирка мені каже, не дивлячись навіть до комп’ютера: «Квитків нема і не буде до 4 числа включно.» Переходжу у інший кінець вокзалу, буквально метрів вісім, до звичайної каси. При запиті «на Львів на друге на вечір» мені відразу пропонують квиток на рейс «Автолюкса» і продають його. На одну гривню 23 копійки дорожче, ніж у касі «Автолюкса» (де квитків нема).

Зазначу також, що в офісі «Автолюкса» аніслова не скажуть про те, що квитки, яких нема, можна купити в касі автовокзалу. Ну, тобто якщо спробувати подумати дупою, то я можу зрозуміти, чому так є. Але чому я маю думати цим органом? Мені не подобається.

Ні, ну, звісно, на фоні Ізраїлю європейська терористична параноя — це просто свято свободи. Одній мешканці Єгипту тамтові мєнти розстріляли в аеропорту ноутбук, твердий диск просто дивом вцілів:


Можна, звісно, сказати, що в Ізраїлі, на відміну від ЄС, терористи існують насправді, от тільки сумнівними є методи боротьби з ними у вигляді обшуку всіх, хто має неправильний розріз очей чи «підозріло виглядає». Може, я занадто сміливий тут, біля клавіатури, але якщо обирати між «можливо колись здохнути від теракту» та «проходити пекельні процедури „заради моєї безпеки“», то схилився би до першого. Зрештою, смерть-то буде швидкою і безболісною.

Давно хотів написати цей пост, ще коли був студентом, в мене виникали такі думки. Зараз я вже не студент, тому моя думка буде звучати більш «солідно», й ніхто не зможе мене звинуватити в бажанні «прохалявити». Отож, у Могилянці здавна існувало так зване «вільне відвідування лекцій», себто офіційно було дозволено на лекції не ходити, а викладач не мав права за це карати чи вести список відвідувачів. Не знаю, хто був автором цього правила, але великий йому респект: це чи не єдина корисна і новаторська ідея, яка дійсно є революційною й дожила до наших часів. На практиці воно, звісно, працювало дуже криво: багатьом викладачам ідея не подобалася, а одного разу керівництво КМА навіть хотіло її скасувати. На моїй пам’яті була одна викладачка, з економіки, здається, яка хотіла впровадити бонусні бали за відвідування лекцій, але скарга студентів змусила її від цього відмовитися. Інші викладачі чинили більш хитро: вони мотивували студентів ходити на лекції тим, що перевіряли їх конспекти або викладали якусь фігню, яку важко було знайти в підручниках. На моїй пам’яті мало який викладач ділився нотатками своїх лекцій. Дехто просто запам’ятовував, хто ходив, а хто не ходив, і намагався робити «проблеми» останнім.

Утім, це все робили погані лектори, цілком справедливо побоюючись, що інакше ніхто на їх лекції ходити не буде. Поганих можна поділити умовно на дві групи:
1. Ті, які тямлять у своєму предметі, але не можуть його нормально викласти. Зазвичай вони просто не відчувають рівня авдиторії та викладають занадто складно, не тримаючись логіки, не вміють поставити себе на місце слухачів. Коли такі люди провадять наукові семінари, то їх засипають уточнювальними питаннями, намагаючись в такий спосіб щось витягти, але студенти зі зрозумілих причин бояться задавати уточнювальні питання, тому просто сплять на парах.
2. Ті, які не тямлять у своєму предметі, і як наслідок, не можуть його нормально викласти. Їх лекція являє собою повторення колись завчених фраз з різних книжок, поверхове викладення. Ці викладачі не можуть відповідати на уточнювальні питання, а тому намагаються зробити все, щоб питань не виникало.

Є ще третя група: це викладачі, які викладають занадто прості й банальні для авдиторії речі. Як правило, вони не цікавляться тим, що знають студенти, а студенти бояться повідомити, що вони це все знають.

Хороші лектори — це ті, які тямлять у своєму предметі, і вміють його викласти. Note, що для того, щоб бути хорошим лектором, не треба бути хорошим науковцем. Можна взагалі не бути науковцем. На Захід від нас хороші лектори обов’язково ведуть конспект і нотатки своїх лекцій, якими діляться зі студентами. Бо що таке лекція в університеті? Лекція — це концентроване викладення певних базових знань (інших в університеті не викладають), які розкидані по підручниках і монографіях з метою зекономити час студента. Вільне відвідування лекцій — це надання студенту вибору, як отримати знання: або сидіти в бібліотеці з книжками, або сходити на лекцію та прослухати все викладене в них швидко. Здавалося б, вільне відвідування мало мотивувати викладачів давати хороші лекції, на які б студенти ходили без палиці. Однак, все є так, як є. Викладачі бояться давати свої конспекти, бо вони викладають дослівно те, що в них написано. Яка користь з такої лекції? Понадто, технології дозволяють один раз записати лекцію на відео, щоб студент міг слухати її вдома. Яка тоді мотивація буде ходити на лекції?

Очевидно, роль лекції та викладача в університеті має бути переосмислена. Викладач — це в першу чергу «тренер», який допомагає студенту швидше опанувати потрібний матеріал, дає можливість розібратися в тому, що написано в книжках і конспектах, допомагає застосовувати знання на практиці. За цих умов лекція в сучасному українському вигляді не є продуктивним методом отримання знань. Краще, якби лекцій не було взагалі: нехай студент прочитає шерег речей з підручників, а викладач потім влаштує колоквіум: сесію питань-відповідей. З іншого боку, коли студентів сотня, а викладач один, то це зробити складно. Але і тут вміст лекції має допасовуватися до потреб авдиторії. Для цього можна влаштувати, наприклад, онлайн спілкування на спеціальному форумі.

Адже, основна мета лекції і семінарів — це навчити студента, надати йому знання, а викладачі часто про це забувають.

Короткі підсумки:
— лекція не повинна бути обов’язковою для відвідування,,
— вміст лекції має залежати від того, що вміють студенти, і які в них виникають питання під час самостійного опанування матеріалу,,
— лекцію можна замінювати на колоквіум чи інші форми розмови,,
— врешті-решт, вести конспект і надавати його всім — це обов’язок викладача, а не студента. Невже хтось вірить в те, що механічне переписування формул з дошки сприяє їх розумінню? І навіщо це робити у вік високих технологій?
— викладач має пам’ятати, що він не бог, і не викладає нічого таємного: все його знання в тій чи іншій формі доступне в підручниках, монографіях, статтях тощо. Викладач має лишити за студентом вибір, в якій формі йому застосовувати знання: або ходити на лекціях, або читати все самостійно,,
— викладач не повинен приховувати від студента ті джерела, якими він користується,,
— банально, але факт: багато викладачів не допускає думки про те, що студенти можуть бути розумніші. А дарма.

Врешті-решт, якщо на твої лекції ніхто не ходить, час задуматися, а що в них не так, а не перекидати проблеми на «поганих» студентів.

І ще, технології дійшли до такого рівня, що вже немає ніякої переваги очної освіти над дистанційною (не заочною, а саме дистанційною). От тільки інертність людей ще заважає урівняти ці дві форми освіти.

Простенький ролик про 82 мільйони терористів у Німеччині:


Дивитися його німецькою без субтитрів навіть цікавіше, ніж з англійськими субтитрами.

Пишучи про хамство, яким просякнута уся територія колишньої 0.1(6) земної суші, від Мостисьок до Мурманська, не можна не згадати фундаментальну різницю в ставленні до посмішки в країнах совку і на Заході. Про це є дуже гарна стаття Івана Стерніна «Улыбка в русском коммуникативном поведении», яка є на 100% справедливою і для українців. Дозволю собі зацитувати вибрані фрагменти:
«Почему русские мало улыбаются? Этот вопрос мы часто слышим от наших иностранных коллег, и это вопрос абсолютно справедливый. Русские действительно значительно меньше улыбаются, чем большинство народов Запада и Востока. Дело в том, что для русского коммуникативного поведения характерна бытовая неулыбчивость, которая выступает как одна из наиболее ярких и национально-специфических черт русского общения...

В американском, английском, немецком, финском коммуникативном поведении улыбка – прежде всего сигнал вежливости, поэтому она обязательна при приветствии и в ходе вежливого разговора. Русские писатели не раз обращали внимание на отличие русской и американской улыбки, характеризуя американскую улыбку как странную для русского человека и искусственную. Сатирик М.Задорнов называл американскую улыбку хронической, а М.Жванецкий писал, что американцы улыбаются, как будто включены в сеть. М.Горький писал, что у американцев на лице прежде всего видишь зубы.

На Западе улыбка при приветствии означает прежде всего вежливость приветствия. Чем больше человек улыбается при приветствии, чем более он приветлив в этот момент, тем больше вежливости к собеседнику он демонстрирует таким своим поведением.

Взаимные улыбки в процессе диалога с собеседником также сигнализируют о вежливости к собеседнику, о том, что участники вежливо слушают друг друга.

Улыбка в сфере сервиса на Западе (и на Востоке) также прежде всего выполняет функцию демонстрации вежливости. Ср. китайскую поговорку: Кто не может улыбаться, тот не сможет открыть лавку. В Японии девушки у входа на эскалатор в больших универмагах улыбаются и кланяются каждому покупателю, ступающему на эскалатор – 2500 улыбок и поклонов в день...

Постоянная вежливая улыбка называется у русских ‘дежурной улыбкой’ и считается плохим признаком человека, проявлением его неискренности, скрытности, нежелания обнаружить истинные чувства. “Уберите свою дежурную улыбку!” – говорили в Воронеже русской преподавательнице английского языка, которая все время по-американски ‘держала улыбку’...

Не принято, чтобы дети улыбались на занятиях. Русские взрослые учат детей: не ухмыляйся, будь серьезен в школе, во время приготовления уроков, когда с тобой разговаривают взрослые. Одно из самых распространенных замечаний учителя в российской школе: что улыбаешься, пиши...

Так, одна продавщица попала в психбольницу: “что-то мне директор улыбается, наверняка у меня недостача”; преподавательница вуза в свое время написала на ректора института жалобу в партком – “он надо мной издевается – всегда улыбается, когда мы с ним встречаемся”.

В русском языке есть уникальная поговорка, отсутствующая в других языках: “Смех без причины – признак дурачины”. Логику этой поговорки не могут понять люди с западным мышлением. Один немецкий преподаватель, которому объяснили смысл этой поговорки, (“Если человек без причины смеется, у него не все в порядке с головой”) никак не мог понять и все спрашивал: “А почему это из этого следует?”)...»

Взагалі, я рекомендую дочитати ту статтю до кінця, хоча, напевно, ви розумієте, про що мова: радянська людина не повинна посміхатися. Не посміхатися — це те, чого я намагаюся навчитися усе своє життя, хоч і не дуже в мене то виходить. Я сприймаю посмішку саме так, як її сприймають на Заході — як знак ввічливості, як знак симпатії, як... ну, словом, я посміхаюсь завжди, якщо людина, з якою спілкуюся, мені симпатична, незалежно від того, це давній друг чи випадковий перехожий, чи касирка в супермаркеті. Я посміхаюся навіть, якщо настрій в душі поганий, і завжди відповідаю посмішкою на посмішку. Це у мене з самого дитинства, і що цікаво, жоден з моїх родичів не посміхається так багато, як я, тож я не маю зеленого поняття, від кого міг цього навчитися.

Не знаю, як в Росії, а в Україні посмішка має також гендерну залежність: за моїми спостереженнями, дівчата частіше й активніше використовують посмішку, ніж хлопці. Зазвичай, якщо я посміхаюся, то дівчина посміхнеться у відповідь, а хлопець — ні. Посмішка сприймається нашими людьми по-різному: одні розцінюють її як ознаку прихильного ставлення, інші чомусь вбачають в мені гомосексуаліста, треті реагують агресивно, вважаючи, що я над ними сміюся (спитати б, за яким хуєм?). Агресивно реагують на посмішку прикордонники, військові та мєнти, вважаючи, що під час «серйозних» справ посміхатися не можна. Найлегше спілкуватися з такими ж «посміхаторами», як я: їх у нас доволі небагато, але вони існують, і навіть в державних структурах їх можна зустріти.

Разом з тим, «суворі» радянські люди, які не вміють посміхатися, скаржаться на тяжкі умови праці в тих закладах, які змушують їх посміхатися клієнтам. Їхня посмішка штучна і огидна, бо радянській людині, щоб перетворитися на людину нормальну, треба зробити над собою нелюдське зусилля.

Ставлення до посмішки — це, в принципі, відображення нашого менталітету і, на мою думку, є фундаментальною причиною всіх тих негативних явищ, які можна окреслити загальним словом «совок». 

Давненько я нічого не писав під своїм улюбленим тегом. А тут нагода така: відкрив для себе цікавий сайт zadolba.li, де офісний планктон скаржиться на «тупих клієнтів», як «задовбали». Напевно, я не єдиний буду, хто, читаючи ці опуси, доходить висновку, що тупі насправді ніразу ні клієнти. Ну, ось наприклад, симптоматична цитата:
Очевидно ж, що клієнти ходять не в ту контору не тому, що їм хочеться подратувати бідного офісного планктона, а тому, що в цьому офісному центрі, як і в усіх радянських установах, відсутня будь-яка навігація. Себто, замість того, щоб посидіти і подумати, як зробити такі стрілочки, щоб ніхто більше не приходив «не туди», планктон звинувачує «поганих клієнтів» у тому, що вони його «задовбують». Цікаво, чи має цей планктон телепатичні здібності і завжди знаходить потрібні двері в незнайомому будинку?

Взагалі, я не дуже розумію, чому це так складно — підказати, де ставлять домофони? Задовбує? Чому, наприклад, мєнтів у Португалії не задовбує пояснювати дорогу бідним туристам, це ж не їх основна робота? Чому, коли я заблукав в Гаазі і зайшов у перший-ліпший магазин, продавцю не ліньки було відшукати серед усіх товарів мапу Гааги тільки для того, щоб показати мені на ній дорогу? Чому пані в центрі туристичної інформації в Амстердамі не задовбалася пояснити п’яному румуну англійською мовою, де знаходиться Євролайнз (це було складно, бо румун не знав англійської, а та пані, відповідно, румунської)? Словом, це риторичні питання: чому ми не хочемо бути людьми, але вимагаємо цього від інших?

Електронна бюрократія

Бюрократія менше задовбує, коли вона автоматизована. На днях я залишив на сайті Укрзалізниці питання про те, чому продаж квитків через інтернет зроблено через жопу? І, що ви думаєте, за тиждень прийшла відповідь:

Отож, ще трохи, і про стояння в чергах у касу можна буде забути — +1 в карму до Укрзалізниці: з усіх державних контор це, напевно, одна з найпрогресивніших. А ще тепер на сайті bus.com.ua можна купити квиток на будь-який автобус по Україні та сплатити за нього карткою. За додаткову комісію, бгагага, не думали ж ви, що потрапили до казки? Інтерфейс цього сайту, як і раніше, доступний лише на великом и могучем, а от назви станцій з міркувань політкоректності можна шукати лише солов’їною. 

У Польщі ніби як з 2010 року органи публічної адміністрації будуть зобов’язані вирішувати більшість справ громадян через інтернет. Не розумію, чого цього не зроблено досі: це ж вигідно і громадянам (не треба стояти в чергах), і чиновникам (не треба псувати нерви спілкуванням з розлюченими громадянами, що стоять у чергах). Перепоною для цього є зокрема підпис: у Польщі ніби як існує щось таке як «електронний підпис», але його треба купувати за якісь гроші, тому ніхто цим не користується. Отож, маємо парадокс: можна заповнити на сайті купу формочок, але потім їх все одно треба роздруковувати й підписувати ручкою і ставити «мокру печатку». А між іншим, підробити звичайний підпис значно легше, ніж електронний: для цього не треба мати ніяких спеціальних знань. Щоправда, всі документи можна також надіслати поштою, що не вимагає стояння в чергах, але де факто це продовжує розгляд справи десь на місяць мінімум, тож не є вигідним.

Тим часом, як державні контори не поспішають спрощувати людям життя, це в Речі Посполитій роблять банки: вже зараз за всі операції у відділенні банку беруть досить велику комісію та рекомендують людям користуватися інтернет-банкінгом, де комісії нема. Деякі банки (наприклад, M-Bank) взагалі не мають відділень: всі операції, які вимагають особистого підпису клієнта, робляться через кур’єра.

Всяке різне

Залізнична компанія PKP вчергове відіжгла: вона буде давати 25% знижку на купівлю наступного квитка тим пасажирам, яким не пощастило знаходитися в експресі (потяг IC), що запізнився на понад годину. Нагадаю, що потяги IC є найшвидшими і найдорожчими в Польщі, а суто теоретично запізнюватися вони не повнні (практично запізнюються хвилин на 10–15 на 3-годинній трасі Краків–Варшава). Щось типу  «отруїсь у нашій ресторації та отримай однразову 50% знижку на всі страви», бгагага.

Нещодавно до мене в гості приїздила моя мама. Знаючи тупість ужендасів у посольстві, я нафігачив у запрошенні сцилку на конкретну статтю в Угоді між Україною та ЄС, яка дозволяє мені запросити своїх найближчих родичів писемним, написаним на коліні, запрошенням, не затвердженим жодним польським органом влади (у випадку неродичів треба у воєводській адміністрації місяць робити запрошення). Відповідно, в консулаті зайвих питань не задавали і візу дали (майже) без проблем (не рахуючи совкової тьоті, яка не знала, де у них в консульстві знаходиться факс, але то інша історія). На кордоні ігнорант-паспортист штамп поставив, але сказав, що це запрошення недійсне, бо я маю прожити в Польщі 5 років. Бля, який це треба мати рівень IQ, щоб не знати навіть тих кілька простих законів, виконання яких ти контролюєш? Утім, українські прикордонники ще менше знають закони, так що...

А, і ще: колись абсолютно усі польські супермаркети видавали пакети безкоштовно. Ну, тобто це були звичайні целофанові «реклямувки», але достатньо місткі, кількох вистачало, щоб донести все додому. Але потім порахували, скільки поляки цих пакетів щороку викидають, і виявилось настільки дох...я, що екологи підняли бучу. З того часу супермаркети почали лавочку згортати: рік тому шведська IKEA замінила всі пакети на паперові і платні. Потім усі інші супермаркети зробили всі пакети платними. До останнього тримався мій улюблений Lewiatan, але й він тепер бере за пакети гроші. Утім, вартість польських пакетів смішна порівняно з українськими: щось типу від кількох до кількадесяти українських копійок. Це не совок ніразу, я це підтримую (сам безкоштовні пакети раніше брав, але не викидав їх), просто до слова згадалося.

І про мавп на дорозі: я, звісно, не водій, але з моїх спостережень випливає, що їх у Кракові навіть більше, ніж в столичному місті Києві. Наприклад, тут не модно пропускати пішоходів на зебрі, тут модно у пробках не тримати дистанції, блокувати перехрестя і пішохідні переходи і, нарешті, паркуватися на тротуарі так, щоб пішоходи не могли пройти. І це все незважаючи на високі штрафи та неберущу хабарі поліцію: більшість водіїв безкарні, бо мєнтів не поставиш на кожному перехресті, а записи з камер (там, де вони є) юзаються лише як доказ під час ДТП. Які, до речі, можна спостерігати досить часто. Один мій друг їхав якось лівою смугою з метою, ясен перець, повернути ліворуч. І тут уже перед світлофором, коли змінювати смугу заборонено, якесь чмо згадало, що йому теж треба ліворуч повертати, й просто перед носом в мого друга вскочив з правої смуги на ліву. У друга було два варіанти: або натиснути на гальма і впилятися тому чму в зад, або спробувати вирулити праворуч, що він і зробив, але при цьому пошкодив інший автомобіль. Чмо, звісно, не зупинилося, і не подякувало за те, що йому не розбили авто, і ще й у свідченнях написало свою власну версію подій. Поліція виявилася людяною, і порадило другові наступного разу впердолюватися в зад і забути про людяність. Хз, що там скаже суд, бо камер на перехресті не виявилось. Свідками, до речі, теж ніхто не схотів бути.

До речі, цікаво, чому в Польщі під час ДТП всі учасники зобов’язані з’їхати на узбіччя або тротуар, а в Україні вони стоять на місці, блокуючи смугу та створюючи пробки?

Яка країна, такі й теракти

Терактів у Речі Посполитій зроду не було, через що поляки дуже комплексують, заздрячи Сполученим Штатам. Тому в польській поліції існує антитерористичний підрозділ (brygada antyterrorystyczna), що займається приблизно тим, чим український «Беркут»: затримує злочинців. Одного разу «антитерористи» переплутали будинок, де ці злочинці мали знаходитися, і зайшли в хату до якихось пенсіонерів. Антитерорист застрелив їхнього пса та вдарив бабусю прикла́дом автомата, коли вона намагалася запротестувати. Були суди та скандал у ЗМІ.

Ну іще періодично хтось дзвонить в поліцію і повідомляє про бомбу. Зазвичай на вокзалі або в торговельних центрах. Тоді вокзал або цей торговельний центр зачиняють на кілька годин і шукають цю бомбу з саперами. Одного разу хтось подзвонив і сказав, що бомба знаходиться на вокзалі, але не сказав, на якому. Поліція подумала, що закривати всі вокзали в Польщі було б еее... зажирно, і тому методом наукового тику було закрито і обшукано лише вокзали в трьох маленьких містечках. У Кракові нещодавно теж хтось подзвонив і сказав, що бомба лежить в торговельному центрі. Закрили лише два в місті, методом тику.

Весело, словом.

Слонова кістка в Євросоюзі суворо заборонена законом про охорону диких тварин і рослин. Якийсь чоловік вирішив за допомогою Allegro (польський інтернетовий аукціон, аналог eBay) продати старе фортеп’яно виробництва фірми P.F. Welzel Breslau. Назва цієї фірми ніби натякає, що вироблено воно було ще до війни, коли нині польський Вроцлав був німецьким Бресляу. І звичайно, клавіші цього фортеп’яна мають накладки зі слонової кістки.

Тепер мужика буде судити Живєцький районний суд за незаконний продаж виробу зі слонової кістки, а загрожує за це до 5 років в’язниці.

Кожного разу, як трапляється якась велика трагедія, урядовці «роблять висновки, щоб вона більше не повторилася», а саме впроваджують якісь їбануті закони, які, звісно, проти трагедії не помагають, але дозволяють поставити галочку і розпиляти бюджетне бабло. «Боротьба з тероризмом» — типовий приклад такого маразму. У Німеччині нещодавно якийсь підліток влаштував стрілянину в школі з батькового пістолету, а потім застрелився сам. У зв’язку з цим влада пропонує заборонити пейнтбол.

Чекаю не дочекаюсь, поки в Євросоюзі не заборонять фізику (дозволяє терористам отримати знання, необхідні для виготовлення ядерної бомби) та хімію (дозволяє терористам отримати знання, необхідні для виготовлення вибухівки).

У Польщі все більше з’являється низькопідлогових автобусів і трамваїв, у які можуть заїхати особи на візку: Унія форсує захист прав інвалідів та покращення їм життя. Щоправда, водії ще не навчилися під’їжджати до зупинки так, щоб інвалід фактично міг до автобусу заїхати, а також не навчилися цим інвалідам допомагати. Але, тим не менш, щось робиться. У всіх державних установах уже є заїзди для інвалідзьких візків, на вокзалах будують ліфти для з’їзду на платформи (у Кракові, правда, не працюють, але тим не менш). Для інвалідів навіть зробили (хто б міг подумати!) оголошення зупинок голосом у кількох трамваях (мене завжди цікавило, чому в Польщі неінвалідам ця фіча непотрібна), спеціальні вагони у потягах та «пухирці» для сліпих біля пішохідних переходів. Є також спеціальні парковки для інвалідів у центрі міста, та штраф для неінвалідів-цваняків, які там запаркують своє авто.

І тут при всьому цьому читаю шокуючу новину: у Жєльоній Ґурі заборонили в’їзд до міських автобусів особам на електричному інвалідзькому візку.

Я не знаю, я коли читаю обґрунтування таких законів, існування яких лежить поза нормальною людською логікою, все не можу повірити, що існують у світі люди, які так мислять. Вони нічого поганого не хотіли зробити, вони так мислять і вважають, що роблять якнайкраще. Це люди, які нами керують.

Як мене поінформували студенти Могилянки, нарешті і в цьому «університеті» з’явився найправжнісінький ВІН. І як я пропустив таке цікаве, не можу зрозуміти?:

Кафедра маркетингу та управління бізнесом забезпечує підготовку фахівців з напряму “Економіка і підприємництво” за спеціальністю “Маркетинг” відповідно до ліцензії МОН України від 2008 року. Як допоміжний підрозділ у складі факультету кафедру підприємництва та управління бізнесом (перша назва) було створено 2005 року. Одне з головних завдань кафедри — забезпечувати викладання прикладних управлінських дисциплін та запроваджувати інноваційні курси і програми сучасної бізнес-освіти. Реорганізацію кафедри у 2008 році зумовило спрямоване формування наукового потенціалу, а також здобутий викладачами досвід у сфері маркетингу. Саме це поєднання наукових та практичних надбань дозволяє кафедрі цілком забезпечувати попит на кваліфікованих фахівців із маркетингу на вітчизняному ринку.

Навчання фахівців за спеціальністю “Маркетинг” засноване на концепції проектно-орієнтованого навчання, яка передбачає відповідність академічної підготовки потребам зовнішнього бізнес-середовища. Кафедра сприяє вдосконаленню та поширенню практики залучення студентів до виконання маркетингових та управлінських проектів. Дипломні, кваліфікаційні роботи, навчально-наукові завдання виконуються студентами на замовлення підприємств та установ або передбачають здійснення реальних досліджень і впровадження їх результатів в практику управління сучасними організаціям.

пизде́ц (pizdéts) m. (vulgar, obscene)

1. extreme degree of anything.
2. very bad situation, death, curtains.

   • ему́ пизде́ц! — it’s curtains for him!

3. very great situation, joy, delight.

   • си́ськи у неё — э́то по́лный пизде́ц! — her tits are outta sight! 

Synonyms

• конец

http://en.wiktionary.org/wiki/пиздец

Коротко про головне, себто про рідний серцю sovock:

На летовищі в Катовіцях гоміки з контролю безпеки облапали з усіх боків, незважаючи на те, що я не «дзвенів» після проходження металошукача. Рюкзак мій після проходження рентґена теж перевірили вручну. Хотіли виконати план з боротьби з тероризмом, а х..й! — у мене нічого немає.

Німецька залізниця не приймає платіжні картки, емітовані не в Німеччині. Автомат просто виплюнув обидві мої картки, повідомивши, що «payment with this card is not possible», а касир повідомив про «non-German cards are not accepted». У моєї супутниці була польська картка Deutsche Bank-у, тож нею можна було розрахуватися. Пля, як це можна логічно пояснити? Яка їм нах...й різниця, німецька це картка чи ні? І чому польську картку Німцебанку прийняли? В забігайлівці Burger King (це такий собі альтернативний «макдональдс») картки теж не приймають. Коротше, все як у країні третього світу.

Англійську мову німці переважно не знають. Особливо цікаво в Burger King-у: в них меню і всі написи англійською мовою, але касири при цьому нею не володіють. У аеропорті Дортмунда німці перевершили в нелюбові до англійською французів, яких я до цього моменту вважав найбільш English-unfriendly нацією в світі: написи на інформаційному табло тільки німецькою мовою. Я, звісно, здогадався, що Kattowitz — це Katowice, але от не завжди все так тривіально. Хто не знає, що Breslau — це Вроцлав, може не полетіти. Оголошують рейси в Дортмунду хріновою англійською з німецькою інтонацією. Посадку на рейси до Кракова і Катовіць оголошували тільки німецькою мовою. Так само тільки німецькою оголосили про запізнення рейсу до Кракова. У Шарль-де-Ґоллі такого нахабства не дозволяють, бо все-таки це міжнародний аеропорт. Рейс від Парижа до Кракова оголошується французькою, англійською і польською мовами.

По прильоті в Катовіце нас зустрічала ціла армія озброєних дармоїдів польської прикордонної служби. Літак зупинився у десяти метрах від будинку аеропорту, але ці десять метрів пішки нам пройти не дозволили і везли автобусом. Озброєні дармоїди польської прикордонної служби при цьому стояли збоку автобуса, аби не дай бог якийсь «терорист», що прилетів з Німеччини, не почав тікати (куди?). Загалом, Східна Європа відрізняється від Західної цими двома речами: військовими в аеропорту, які «защіщают ґраніцу» та мєнтами на вулицях. У Західній Європі поліціянта на вулиці можна побачити тільки під час мітингів та інших масових заходів.

Коли поляк розповідає тобі, яка погана країна Польща, він не може не згадати місцеве законодавство щодо алкоголю і велосипедистів. У Німеччині автомобілістам можна мати 0.5 проміллє алкоголю (це десь 0.33 пива), натомість велосипедистам — 1.6.   У Польщі натомість велосипедиста, що після ста грам повертається зигзагом додому, можуть посадити в тюрму. Я не пам’ятаю, яку треба випити дозу, щоб сісти, але суть в тому, що вважається, що п’яний велосипедист створює таку ж загрозу безпеці руху, як і п’яний водій вантажівки. Ні, не зовсім таку: водія автомобіля можуть посадити на 2 роки, а велосипедиста — максимум на один, гагага.

Так от знайшовся десь у Польщі адекватний суд, який направив в Конституційний Трибунал запит про те, чи не є ця норма порушенням Конституції у сенсі рівного трактування громадян. Суд цей звернув увагу на те, що п’яний велосипедист не їздить з великою швидкістю, і не створює таку ж небезпеку, як п’яний водій автомобіля, а тому таке суворе покарання не є адекватним. Крім того, нерівність полягає в тому, що п’яних пішоходів ніхто не карає.

Очікувалося, що КТ як мінімум скасує тюремне ув’язнення, залишивши просто штраф, однак сьогодні Трибунал сказав, що закон про кримінальну відповідальність велосипедиста є згідний з Конституцією.

Трибунал вирішив погратися в Капітана Очевидність, пояснивши різницю між пішоходом і велосипедистом. Велосипедист, на відміну від пішохода, користується транспортним засобом, а тому становить загрозу більшу, ніж пішохід. Далі іде правнича мова, з якої я зрозумів, що ТК не має компетенції змінити цей закон, але видасть якесь «застреження» для Сейму, аби він можливо щось там змінив.

Offensive content inside! Цей пост містить багато нецензурної лайки!

«Відтепер пасажир може сплатити вартість квитка через мережу Інтернет», — повідомляє нас прес-служба Укразалізниці. Ура? Хуй там: унікальна анусна система замовлення квитків передбачає, що ти замовляєш в оплачуєш квиток через сайт, а потім ідеш в касу, стоїш в черзі, і отримуєш сам квиток.

Ні, ну з іншого боку, навіть це є прогресом.

Сайт http://www.e-kvytok.com.ua справляє суперечливе враження. З одного боку, на сайті немає флешу, ура! З іншого, про JavaScript автор теж не чув. Немає автозаповнення полів, можливості швидко обрати дату і місто. Внаслідок цього — кожна операція вимагає купи запитів до сервера. Ну і тому дууже повільно працює та сторінка, автор якої забув налаштувати кореневий розділ, що інформує нас про те, що там стоїть IBM HTTP Server (powered by apache). З третього боку, сайт не оптимізований під жоден браузер, і користуватися ним можна навіть у lynx, що є плюсом.

Все, що треба, в принципі є: обравши потрібний потяг, можна обрати будь-який вагон і навіть місце. Біля списку вагонів висвітлюється кількість вільних верхніх і нижніх, бокових і небокових, місць, потім при обиранні вагона можна обрати будь-яке зручне місце.

Після обрання місця... нічого не відбувається. Ну правильно, треба було почитати правила, що спершу тре зареєструватися, а потім щось робити. Без реєстрації можна лише подивитися, де є вільні місця. Ок, реєструємось. Реєстрація швидка й не вимагає підтвердження на пошту. З’являються «правила»:Та йоб же ж твою мать, а це ще нахуя? Шо я знайомих не можу попрохати забрати квиток? Нахуя тоді «таємний код»? Далі:Ну це я і без вас зрозумів. Я от тільки не зрозумів, це зроблено спеціально, чи це лінь програмістів? Чому не 8 або 12? 

Отже, повторюю процедуру. Конкретне місце обрати, виявляється, не можна, але, можна форсувати нижні та небокові місця, а також зазначити позначку «оформлення місць у одному купе». потішило і поле «перевезення багажу», що складається з позначок «собака», «апаратура» і «надлишок» (понад 50 кг).

Потім висвітлюється нарешті ціна, і тут маємо несподіванку: послуга оформлення через інтернет та наступне отримання квитка у касі коштує 17 гривень 40 копійок. К...ва мать, шоб вас шляк трафив! Понадто, оплатити треба протягом 15 хвилин: таймер на флеші (суки, таки флеш!) веде зворотній відлік часу. Наступна сторінка веде на https://clearpark.net, сертифікат підтверджено Verisign-ом. Там треба ввести номер платіжної картки і т.п. — ну все ясно, коротше. Неясно тільки, що буде, якщо платіж зареєструється в системі після того, як пройде 15 хвилин. Ті, хто придумав це дебільне обмеження часу, напевно, не знають, що я можу подзвонити в банк і скасувати платіж, якщо мені захочеться. Буду сподіватися хоч, що їхня система не блокує картки іноземних банків (посідання яких, до речі, є кримінальним злочином, хахаха).

Ага, і ще: «Безкоштовні та пільгові проїзні документи оформлюються виключно в касах.» Отже, користуватися високими технологіями студенти поки що не зможуть.

Вердикт: п...дець, як завжди, але могло бути і гірше.

Тим часом у міністерстві освіти почитали мій пост, і вирішили зробити з точністю до навпаки:

Відзавтра і до 5 квітня влада бундесрепубліки відновлює паспортний контроль на всіх своїх кордонах. Офіційна причина — з’їзд НАТО, що відбудеться  в Кьольні, Баден-Бадені й Страсбурзі.

Німеччина — це країна із найбільшою кількістю вітряків у світі, тож не дивно, що німці є провідними спеціалістами у цій героїчній з вітряками боротьбі.

Ну от, вже ніби готовий проект законів, що скасує прописку (zameldowanie) в Польщі та замінить її на добровільну реєстрацію. Реєстрація полягатиме у повідомленні органам влади, де ти фактично мешкаєш, та не вимагатиме згоди власника помешкання чи документа, що підтверджує правну підставу для перебування. Додатково, проект закону передбачає можливість сквотерам зареєструватися у покинутому будинку, який вони самовільно зайняли (у Польщі це дозволено, якщо власник не висловив спротиву). І що найголовніше: за невиконання реєстрації жодна відповідальність не передбачатиметься.

Історія питання

Що таке прописка або, як її модно зараз називати, реєстрація, пояснювати не треба. Зупинюсь на особливостях прописки у Польщі порівняно з іншими постсовковими країнами.

Закон про прописку у Польщі не змінювався з 1974 року. Зокрема, там є такий цікавий пункт, що при перебуванні в іншому населеному пункті понад 3 дні, треба зареєструватися. При виїзді за кордон на понад 3 місяці теж треба виписатися, а після повернення — прописатися. За невиконання цього закону загрожує штраф від 50 до 500 злотих (залежно від настрою поліціянта). Для іноземців термін, коли треба прописатися, більший — місяць від в’їзду в Польщу або від отримання рішення про дозвіл на перебування. Однак насправді всем пох..й: усі мають постійну прописку там, де народилися, і ніхто не робить собі прописки тимчасової. Крім іноземців з-поза ЄС, яким нікуди від цього подітися.

Так само, як і в Україні, для прописки потрібна згода власника помешкання. Додатково, прописану особу проблематично легально виселити (треба довго судитися), тому переважна більшість власників квартир не прописує орендарів. Для поляків це не має значення, а іноземці не можуть не прописатися, бо їм не дадуть дозвіл на перебування без цього. Мені пощастило в цьому плані, бо інститут має гостьові кімнати, і прописує всіх іноземців там. При цьому, неможливо прописати на всі 4 роки, а тільки на той рік, протягом якого дійсний дозвіл на перебування (хоча здавалося б, яка різниця). Студентів в університетах прописують у гуртожитку, і це в принципі безгеморойна процедура: треба лише прийти з карткою мешканця гуртожитку в міську адміністрацію, та отримати довідку про тимчасову прописку. Як вирішують цю проблему ті, хто не живе в гуртожитку, я хз. Іще веселіше іноземцям, які хотять постійно залишитися в Польщі. Щоб отримати дозвіл на постійне перебування, треба мати постійну прописку. По суті, це означає, що треба мати свою квартиру, бо, як ви розумієте, в чужій вас ніхто не зареєструє, хіба що знайдете дуже хорошого друга.

Оплата комунальних рахунків, в принципі, на прописку не зав’язана. У Польщі немає ЖЕК-ів, а є лише «помешкальні спільноти» — щось типу наших ОВББ. Залежно від будинку, частина послуг прив’язана до лічильникаа (електроенергія, газ), і їх власник оплачує сам, а друга частина — це т. зв.  «чинш», який власник платить спільноті залежно від кількості осіб, що мешкають. Як правило, власник сам повідомляє, скільки народу в нього живе, а якщо не повідомляє, то чинш розраховується з огляду на кількість прописаних осіб. До чиншу зазвичай входить прибирання та ремонт будинку, опалення та вивезення сміття.

Отже, прописка у Польщі буває постійна і тимчасова. Постійна вдруковується намертво в посвідчення громадянина (типу як пластиковий національний паспорт), права та техпаспорт на автомобіль. Якщо ви продали квартиру та переїхали в нову, ви змінюєте постійну прописку, а тому маєте замінити всі ці документи, що коштує грошей. В Україні такого геморрою немає: в правах адреса відсутня, а в паспорт просто ставляться два нові штампи. Власне, у 2011 році планується у зв’язку зі скасування прописки випуск нових посвідчень, на цей раз без адреси.

Тимчасова прописка — це просто довідка з міської адміністрації, що ви прописані там-то і там-то, на такий-то період. Після завершення тимчасової прописки виписуватися не треба, на відміну від України.

Крім того, у Польщі існує загальнодержавна система ідентифікації особи — база даних PESEL. Номер PESEL видається кожному поляку після народження, а іноземцю — після першої прописки. PESEL вписується у дозвіл на перебування, посвідчення особи та в довідку про прописку. Доступ до бази даних мають міська адміністрація, поліція та армія — для загрібання молодих людей на службу. Номер PESEL не є ідентифікаційним кодом для податкової, на відміну від України, а відмовитись від нього неможливо. Для податкових радощів існує номер NIP, доступ до бази даних якого мають лише податкові адміністрації.

Таким чином, на відміну від України, для прописки/виписки молодим людям ходити в військкомат не треба: він сам до вас прийде, коли буде час. Схема закосу від армії така сама, як і в нас: прописатися у бабці в іншому кінці Польщі, яка буде мєнтам казати, що поняття не має, де ви. Загребти в польське військо можуть навіть до 50 років, так що не нарікайте, друзі, шо ви не в тій країні народилися. Польща, так само, як і Україна, хоче перейти на контрактну армію в районі 2010—2011 року.

Неконституційність прописки

Цікаво, що Конституційний суд України визнав прописку неконституційною у 2001 році. Після цього депутати прийняли новий закон «Про свободу пересування блаблабла», який перейменував прописку на реєстрацію, і... на цьому закінчилось. Ну хіба що деякі зовсім ідіотичні пункти з радянського закону про прописку було викинуто, але в цілому прописка лишилася пропискою, і вона є обов’язковою.

Конституційний трибунал РП визнав zameldowanie неконституційним у 2002 році. Проблема однак полягала в тому, що не можна отак просто перейменувати zameldowanie на rejestracja і робити вигляд, що прописки не існує. Надто багато законів зав’язані на місце прописки, тож пройшло трохи часу, і змінилося трохи урядів, перш, ніж з’явився перший проект необхідних законів. Якщо піде добре, то вже у кінці 2009 року прописку буде скасовано.

Bonus

У Великій Британії немає не тільки прописки, а й національних ID (хоча з їх антитерористичною параноєю поява є справою часу). Ось враження британця про цю процедуру:

Майже чотири роки тому я поїхав до hlavního města Prahy. Тоді не було ніякого Шенґену, віза була безкоштовною, а посольство не вимагало показувати квитки «туди і назад». Отже, я купив квиток тільки в один бік на прямий автобус Київ—Прага. Висадившись на якійсь малесенькій празькій автостанції, перше, що я побачив — це вивіска українською мовою: «Автобуси до Львова, Києва, Дніпропетровська і т.п.». О!

Отже, наступного дня, я туди прийшов із торбою чеських крон у сподіванні купити собі квиток до Львова. Заходжу я в цю українську конторку, а там мужик років 50 теревенить російською по телефону. Я дочекався, поки він закінчить та помітить моє існування:
— Млувіте українскі небо рускі? — питання було, в принципі, тупим, бо я ж чув, як він говорив, але треба ж було з чого почати розмову.
— Угу.
— Мене цікавить, чи є у вас якісь автобуси до Львова на вівторок.
— Автобусы есть, в понедельник и четверг в шесть вечера.
— Ой, а на вівторок нічого немає? Ну вибачте, дякую.
Я вже зібрався іти, і тут мужик видає просто геніальну фразу:
— Знаете, я тут работаю уже целых две недели (!), но таких странных клиентов, как вы, не видел. Вот есть расписание, надо ехать.

Я знизав плечима, і здивовано пішов. Пройшов у середину автостанції, знайшов якусь чеську контору і ламаною чеською купив собі квиток. До Львова. На вівторок.

Я пєр..., керівництво Вавельського замку у час кризи та спадку туристичного руху в Кракові не придумало нічого ліпшого, як підвищити ціни і так найдорожчого музею в Польщі та одного з найдорожчих у Європі. Вхід в кожну експозицій коштує десь 20 злотих, а за повний огляд замку (королівські кімнати, збройовня, скарбниця, кафедральний собор) заплатите десь 70 злотих (це я ще не порахував виставку східного мистцетва та «забутий Вавель»). 70 злотих це, курва мать, 16 єврів. Квиток в Лувр на цілий день коштує 9 єврів, а за 15 єврів можна купити собі абонемент на рік! Про польські музеї я взагалі мовчу, вони не коштують більше 10 злотих зазвичай.

Утім, ви скажете, що раз на тиждень вхід до Вавелю таки безкоштовний, але, по-перше, тільки в збройовню і репрезентативні королівські кімнати (мінус 40 злотих з 70), по-друге, стояти в чергах за безкоштовним квитком у туристичний high season — не дуже приємна річ.

А щодо того, чи вартий він такої ціни? Ну, королівські кімнати та катедру можна ще подивитися, а решту часу ліпше присвятити на Muzeum Narodowe, де зберігається набагато крутіша колекція зброї та інших предметів старовини, та Музей князів Чарториських, де є картина Леонарда да Вінчі «Дама з горностаєм». У цих музеях теж є халявний вхід у певні дні, а квиток коштує людські гроші.

А ще в мене перша зустріч з замком була ну зовсім неприємною: серпень, величезна черга з туристів, лічильник, що стверджує, що квитків на всіх може не вистачити. Забили, пішли в якусь окрему виставку, де не треба квиток у касі купувати... треба здати рюкзак, а аж тоді продадуть квиток. У гардеробі... рюкзак не прийняли, бо треба показати квиток. Класична радянська рекурсія. Це було в далекому 2005 році, і тоді єдиний атракціон, що ми відвідали, був «Яма дракона». Це невеличка печера, через яку за три злотих можна спуститися з Вавеля до Вісли. А внизу чекає залізний пам’ятник дракону. Якщо надіслати sms на певний номер, то з пащі запалає російський газ. Зараз там вже не так совково, і газ, здається, безкоштовний, але от все одно незрозуміло, чому після заходу сонця до подвір’я замку вхід зачинено?

Ложка шоколаду до бочки гімна: вищесказане, звісно, не означає, що я не люблю Вавель, радше навпаки. До речі, у квітні (здається) на подвір’ї замку цвітуть гарні магнолії.

Є такі речі, які я до кінця життя не зможу зрозуміти, навіть скомпілювавши свій мозок з опцією --enable-sovock. Однією з цих речей є сенс існування заліковки. Точніше, не стільки сам факт її існування, скільки необхідність змушувати викладачів ставити туди свій підпис, а деканат — печатку. У крутому національному університеті України (не скажу якому) без підписів усіх викладачів (навіть тих, хто після прочитання курсу поїхав за кордон чи помер) не дадуть диплома.

Якщо викладач читає курс для ста студентів, він має в кінці розписатися у сотні заліковок, а також поставити сто один підпис у іспитовій відомості. При цьому відомість має юридичну силу, а заліковка — ні. В однієї знайомої знайомих викладач випадково поставив у відомості 85 балів, а в заліковці — 95. Після того він не зміг виправити це: запис у заліковці був недійсний і підлягав виправленню цим же викладачем на «85». Таким чином, функція заліковки — це «бекап» на випадок, якщо славний деканат примудриться загубити іспитові відомості (які ще й зберігаються в базі даних у електронному вигляді).

Так от, у Речі Посполитій вирішили позбавитися цього совку і скасувати заліковки. Теоретично це означатиме перехід на електронні заліковки, себто до зберігання оцінок у центральній базі даних і позбавлення викладачів і студентів підписного геморрою. Така система у решті Європи діє вже багато років.

За моїми підрахунками, різниця між PL та UA — п’ять років. Цікаво, у якому році я напишу пост про те, що заліковки скасовують у Вкраїні?

Малопольска воєводська адміністрація нарешті прославилася у «Ґазеті», де пишуть про мудаків-ужендасів, що півроку не можу винести рішення. Правда, там про карту постійного резидента пишуть: як виявилось, згідно з чудовим правом Речі Посполитої, під час розгляду внеску про карту резидента іноземець не може легально працювати. Працедавець може дати на місяць відпустку, але розгляд справи триває кілька місяців, що означає звільнення. А щоб отримати карту резидента, треба мати легальне джерело доходів. Рекурсія as is.

А ще є така штука, як прописка. Щоб отримати карту постійного резидента, треба мати постійну прописку (тобто квартиру). Щоб отримати карту тимчасового перебування, треба теж прописатися десь. Власники орендованих квартир це робити категорично бояться. Дебільні вимоги щодо прописки стосуються в тому числі й громадян інших країн ЄС. Поточний уряд обіцяв ту прописку скасувати, бо вона і полякам створює додаткові незручності, але як наразі все є як є.  

Рівно через тиждень після того, як до мене приїздили менти, я отримав від воєводської адміністрації чудовий лист: «ми не встигли розглянути вашу справу за два місяці, тому що ... надалі триває розгляд цієї справи. У зв’язку з цим ми будемо її розглядати ще два місяці. »

При цьому, звісно, посилання на відповідні статті адміністративного кодексу. Утім, в кодексі тому нічого втішно для мене нема: у статті 35 пишуть про те, що органи публічної адміністрації зобов’язані розглядати справу у визначений термін, а у статті 36 — що, якщо справу у визначений термін не розглянуто, орган має повідомити про це листом (що вони і зробили). При цьому, я звісно, можу поскаржитися, але на цьому етапі ніяких покарань для підарасів, яким я сплачую за їх бездіяльність 100 євро, не передбачено.

Фактично, вони можуть безкарно нічого не робити протягом півроку (видаючи візи, якщо попередні у іноземця закінчилися). Блять, як же ж мене це заїбало! Ну чому, чому я не можу довчитися спокійно ще два роки і випердолити нахуй з цієї чудової країни??

Приїздили сьогодні до мене менти перевіряти, чи не становлю я загрозу державній безпеці і правопорядку, ставлячи провокаційні питання на кшалт «як звати вашу маму?» та «де ви народилися?». Здається, не становлю.

Польська поліція, хоч і змінилася за останні 15 років, після того, як її перейменували з «міліції» на «поліцію», все одно продовжує жити у вимірі радянських цінностей.

А саме: що громадянин — це в першу чергу потенційний злочинець, поки не доведено протилежне. Громадяни, в свою чергу, міліцію-поліцію бояться, а тому намагаються з нею не зв’язуватися. От знайдеш ти труп на вулиці, подзвониш у міліцію, а тебе посадять за вбивство. Бо міліції загалом все одно, кого саджати.

Утім, не те, щоб у Польщі так погано все, загалом «поліц’я поможе», але трапляються і такі ідіотські історії: їхала собі кобіта трамваєм по вулиці Любіч, і там біля вокзалу є міст такий пішохідний. Під мостом хтось кинув своє авто, де, як знають порядні громадяни, паркуватися не можна. Отже, кобіта подзвонила в поліцію та повідомила про підозрілий самохід, припустивши, що там може бути бомба. Шо далі? Перекривають цю вулицю, приганяють поліціянтів, пожежну, швидку, саперів та антитерористичний підрозділ. Корки, параліч руху у цілій околиці і т.п. протягом десь півгодини. Потім виявляється, що бомби в авті нема, а його власник кинув його та й поїхав додому в свою Бохню чи де він там мешкає.

Що робить поліція у Англії або, наприклад, в Швеції? Дякує тій, хто подзвонив, за виконаний громадянський обов’язок, та роз’їжджається, не забувши евакуювати автомобіль та виписавши його власнику непоганий штрафець. Що робить поліція у Польщі? Викликає жінку до комісаріату та після того вирішує її засудити за «фалшиви алярм бомбови», змусивши покрити кошти операції. Я сподіваюсь, тим поліціянтам все таки пояснять, яку вони собі погану роблять каку.

Припустимо, бачу я не просто підозріле авто, а цілком реальну бійку. Дзвоню в поліцію, вона приїздить, а бійки вже нема. Мене штрафують за «фалшиви алярм». Карати за те, що ти дзвониш в поліцію — це найбільший ідіотизм, який можна тільки придумати. Так, є діти, які можуть пожартувати, але тут, ІМХО, вистачить догани від батьків.

У коментах до статті усі одностайно запрошують Аль-Каїду до Кракова. Зрозуміло, чому.

UPDATE: речник краківської поліції спростовує інформацію, що жінку будуть судити. після розрулення справи виявилось, що жінка діяла з «найкращих міркувань».

На головній «Ґазети» висить стаття з назвою: «Прохасько, доведи, що ти письменник, і дістанеш польську візу», яка зібрала вже 94 коменти (я теж там насрав).

Суть в тому, що письменнику надіслали запрошення від Інституту книжки на відвідини IV Краківських днів літератури. Цього запрошення виявилось не досить, і консул попрохала його довести, що він є письменником. А Прохасько при собі не мав книжок чи інших довідок. Відмова.

Звісно, це все відбулося у «славнозвісному» львівському консулаті.

Ось як влучно пише одна з коментаторок: