noddeat

Все геніальне просте, як двері: береться папір, на нього капають сумішшю чорнил з вуглецевими нанотрубками та срібними нанодротиками, це все висушується в пічці, і отримуємо пиздатий конденсатор ємністю 200 фарад на грам (це не забагато? О_О):
Фізики зі Стенфорду стверджують, що цей суперконденсатор витримує понад 40 тисяч циклів «заряд/розряд», і його можна юзати для зберігання, наприклад, сонячної енергії. Словом, потенційно з цього паперу можна буде зробити «зелену» батарейку.

Цікаво, коли русизмом (росіянізмом) оголосять слово «слово»? Або хоча б полонізмом. Є ж автентичні українські відповідники: буквозбір, пищ-пищ, ололо.

Ні, ну, звісно, на фоні Ізраїлю європейська терористична параноя — це просто свято свободи. Одній мешканці Єгипту тамтові мєнти розстріляли в аеропорту ноутбук, твердий диск просто дивом вцілів:


Можна, звісно, сказати, що в Ізраїлі, на відміну від ЄС, терористи існують насправді, от тільки сумнівними є методи боротьби з ними у вигляді обшуку всіх, хто має неправильний розріз очей чи «підозріло виглядає». Може, я занадто сміливий тут, біля клавіатури, але якщо обирати між «можливо колись здохнути від теракту» та «проходити пекельні процедури „заради моєї безпеки“», то схилився би до першого. Зрештою, смерть-то буде швидкою і безболісною.

Чудова стаття про цифрові фотоапарати та квантову механіку з’явилася сьогодні у «The Washington Post»-і. Простою і доступною мовою там пояснюється принцип роботи цих апаратів та «зашиті» в них дві Нобелівські премії. Перша — це, звісно, Айнштайнова за фотоелектричний ефект, а друга — цьогорічна за матрицю CCD (charged coupled device), що в цих апаратах і юзається. Все просто, як двері: світло проходить через об’єктив, падає на цю заряджену матрицю й вибиває з неї електрони. Залежно від того, який у світла «колір» (частота), з кожного пікселя вибивається різна кількість електронів, себто в результаті отримуємо «картинку» у вигляді заряджених пікселів матриці. Ця інформація зчитується навмисним процесором, і отримуємо фотографію. Як ви здогадалися, вона є чорно-білою, а кольори з’являються внаслідок зашитого в камеру «фотошопу» — хитродупого алгоритму підбору кольорів, що ґрунтується на всяких фільтрах — ну то вже пан hairy_k100d знає, бо я в цьому не тямлю. А ще там дуже просто і гарно написано про мегапікселі, якими зомбують нас маркетологи:Саме так: справжня кількість мегапікселів залежить від лінз та кількості пікселів на матриці, а вона є значно меншою, ніж пишуть на фотоапаратах. Все інше досягається банальним «цифровим зумом» ага:)

Іще оця цитата сподобалась:Іще про колайдер: у Ігоря Іванова з’явився гарний допис «Раннее обнаружение лесных пожаров методами физики элементарных частиц» про детектори полум’я в ультрафіолетовому діапазоні, що пропонують повісити на деревах з інтервалом в 1 км, і які будуть надсилати сигнал про пожежу відразу, як тільки вона почнеться. До чого тут LHC? А до того, що ці детектори власне і розробляються в CERN-і. Отак цікаво: бавляться-бавляться фізики, а потім з того щось корисне «для народу» виходить.

Це я до чого? А, так просто, нагадати вам, що все, чим ви користуєтесь, зроблено руками фізиків, зокрема фізиків-теоретиків. Тому дайте нам ще бабла, шановні платники податків, бггг.

Слово «пандемія» набуде нового сенсу, коли після козячого, курячого чи конячого грипу з’явиться пандовий.

Від наступного року посідання невеликої кількості наркотиків у Чехії не буде каратися. Зокрема, дозволено буде мати до 1.5 грамів героїна, 1 г кокаїна, 2 г метамфетаміна, 15 г маріхуани, до 4 таблеток екстазі та 5 таблеток ЛСД. Додатково, вдома дозволено буде вирощувати до 5 рослин, що містять галюциногени та до 40 «магічних грибів».

Як пише «Ґазета», нові правила з’явилися не зі стелі, а вже давно існували у вигляді внутрішніх інструкції поліції. Тепер їх буде затверджено у вигляді поправок до кримінального кодексу. Тим часом, проти нових правил запротестували особи, що вирощують кактуси, стверджуючи, що деякі з них містять мескалін, а тому підпадають під обмеження цього закону. Міністерство юстиції обіцяє, однак, що кактусоводи не будуть каратися, і порадило їм звернутися до Міністерства охорони здоров’я за дозволом на вирощування в «наукових та ботанічних» цілях.

Натомість, у Польщі тюрмою загрожує посідання навіть незначної кількості будь-яких заборонених наркотиків.

Шведський оператор TeliaSonera запустив у тестовому режимі мережу мобільного зв’язку 4G/LTE в Стокгольмі та Ослі. До червня 2010 року можна безкоштовно отримати модем (що працює в гібридному режимі 3G/4G) для тестування лише за 4 шведські крони на місяць. Після цього періоду халява закінчиться, і це щастя коштуватиме 600 шведських крон (670 грн) на місяць за 30 ґіґабайт трафіку, що виходить близько 2 ьоре (2,2 копійки) за мегабайт: ціна є все ще вищою, ніж за широкосмуговий інтернет, але є цілком прийнятною для епізодичного використання в режимі prepaid.

Як завжди, маркетинг головного мозку виїв цьому оператору мізки:Блять, ну і скільки це нахуй? Вікіпедія каже, що швидкість буде близько 12 мегабайт на секунду (або 100 маркетингових бітів на секунду), але фіг його знає, яка буде швидкість реальна.

Давно хотів написати цей пост, ще коли був студентом, в мене виникали такі думки. Зараз я вже не студент, тому моя думка буде звучати більш «солідно», й ніхто не зможе мене звинуватити в бажанні «прохалявити». Отож, у Могилянці здавна існувало так зване «вільне відвідування лекцій», себто офіційно було дозволено на лекції не ходити, а викладач не мав права за це карати чи вести список відвідувачів. Не знаю, хто був автором цього правила, але великий йому респект: це чи не єдина корисна і новаторська ідея, яка дійсно є революційною й дожила до наших часів. На практиці воно, звісно, працювало дуже криво: багатьом викладачам ідея не подобалася, а одного разу керівництво КМА навіть хотіло її скасувати. На моїй пам’яті була одна викладачка, з економіки, здається, яка хотіла впровадити бонусні бали за відвідування лекцій, але скарга студентів змусила її від цього відмовитися. Інші викладачі чинили більш хитро: вони мотивували студентів ходити на лекції тим, що перевіряли їх конспекти або викладали якусь фігню, яку важко було знайти в підручниках. На моїй пам’яті мало який викладач ділився нотатками своїх лекцій. Дехто просто запам’ятовував, хто ходив, а хто не ходив, і намагався робити «проблеми» останнім.

Утім, це все робили погані лектори, цілком справедливо побоюючись, що інакше ніхто на їх лекції ходити не буде. Поганих можна поділити умовно на дві групи:
1. Ті, які тямлять у своєму предметі, але не можуть його нормально викласти. Зазвичай вони просто не відчувають рівня авдиторії та викладають занадто складно, не тримаючись логіки, не вміють поставити себе на місце слухачів. Коли такі люди провадять наукові семінари, то їх засипають уточнювальними питаннями, намагаючись в такий спосіб щось витягти, але студенти зі зрозумілих причин бояться задавати уточнювальні питання, тому просто сплять на парах.
2. Ті, які не тямлять у своєму предметі, і як наслідок, не можуть його нормально викласти. Їх лекція являє собою повторення колись завчених фраз з різних книжок, поверхове викладення. Ці викладачі не можуть відповідати на уточнювальні питання, а тому намагаються зробити все, щоб питань не виникало.

Є ще третя група: це викладачі, які викладають занадто прості й банальні для авдиторії речі. Як правило, вони не цікавляться тим, що знають студенти, а студенти бояться повідомити, що вони це все знають.

Хороші лектори — це ті, які тямлять у своєму предметі, і вміють його викласти. Note, що для того, щоб бути хорошим лектором, не треба бути хорошим науковцем. Можна взагалі не бути науковцем. На Захід від нас хороші лектори обов’язково ведуть конспект і нотатки своїх лекцій, якими діляться зі студентами. Бо що таке лекція в університеті? Лекція — це концентроване викладення певних базових знань (інших в університеті не викладають), які розкидані по підручниках і монографіях з метою зекономити час студента. Вільне відвідування лекцій — це надання студенту вибору, як отримати знання: або сидіти в бібліотеці з книжками, або сходити на лекцію та прослухати все викладене в них швидко. Здавалося б, вільне відвідування мало мотивувати викладачів давати хороші лекції, на які б студенти ходили без палиці. Однак, все є так, як є. Викладачі бояться давати свої конспекти, бо вони викладають дослівно те, що в них написано. Яка користь з такої лекції? Понадто, технології дозволяють один раз записати лекцію на відео, щоб студент міг слухати її вдома. Яка тоді мотивація буде ходити на лекції?

Очевидно, роль лекції та викладача в університеті має бути переосмислена. Викладач — це в першу чергу «тренер», який допомагає студенту швидше опанувати потрібний матеріал, дає можливість розібратися в тому, що написано в книжках і конспектах, допомагає застосовувати знання на практиці. За цих умов лекція в сучасному українському вигляді не є продуктивним методом отримання знань. Краще, якби лекцій не було взагалі: нехай студент прочитає шерег речей з підручників, а викладач потім влаштує колоквіум: сесію питань-відповідей. З іншого боку, коли студентів сотня, а викладач один, то це зробити складно. Але і тут вміст лекції має допасовуватися до потреб авдиторії. Для цього можна влаштувати, наприклад, онлайн спілкування на спеціальному форумі.

Адже, основна мета лекції і семінарів — це навчити студента, надати йому знання, а викладачі часто про це забувають.

Короткі підсумки:
— лекція не повинна бути обов’язковою для відвідування,,
— вміст лекції має залежати від того, що вміють студенти, і які в них виникають питання під час самостійного опанування матеріалу,,
— лекцію можна замінювати на колоквіум чи інші форми розмови,,
— врешті-решт, вести конспект і надавати його всім — це обов’язок викладача, а не студента. Невже хтось вірить в те, що механічне переписування формул з дошки сприяє їх розумінню? І навіщо це робити у вік високих технологій?
— викладач має пам’ятати, що він не бог, і не викладає нічого таємного: все його знання в тій чи іншій формі доступне в підручниках, монографіях, статтях тощо. Викладач має лишити за студентом вибір, в якій формі йому застосовувати знання: або ходити на лекціях, або читати все самостійно,,
— викладач не повинен приховувати від студента ті джерела, якими він користується,,
— банально, але факт: багато викладачів не допускає думки про те, що студенти можуть бути розумніші. А дарма.

Врешті-решт, якщо на твої лекції ніхто не ходить, час задуматися, а що в них не так, а не перекидати проблеми на «поганих» студентів.

І ще, технології дійшли до такого рівня, що вже немає ніякої переваги очної освіти над дистанційною (не заочною, а саме дистанційною). От тільки інертність людей ще заважає урівняти ці дві форми освіти.

От, на кліматичну конференцію люди приватними літаками приїздять, а нового лавреата Нобелівської премії миру на церемонії її вручення в Осло будуть охороняти винищувачі F-16 та ракетні комплекси SL-120 AMRAAM.

Congress: (noun) Opposite to progress.

“Suppose you were an idiot. And suppose you were a member of Congress. But I repeat myself.” Mark Twain

У Копенгаґені відбулася конференція ООН, присвячена питанням зміни клімату та викидів CO₂. На конференцію прилетіло понад 140 приватних літаків, більшість з яких не могла залишитися на летовищі через брак місць для паркування, і після посадки летіли до ангарів у Швеції. Понадто, для делегатів було найнято 1200 лімузинів. Представник фірми, що здає в оренду ці автомобілі, каже, що стільки лімузинів немає у всій Данії, через що багато з них довелося везти за тисячі кілометрів зі Швеції та Німеччини.

Як пише «The Telegraph», ця одинадцятиденна конференція випродукує понад 40 тисяч тон CO₂ (включно з доїздом учасників), що еквівалентно викидам 140-тисячного британського міста за цей період.

Як і традиційно щороку, до дня Святого Миколая (який у Польщі 6 грудня) у Кракові повісили різдвяні декорації. Знімуть їх наступного року десь у кінці січня — середні лютого.

Вулиця Флоріанська:


Малий Ринок:


Головний Ринок:


Вулиця Шевська:


А на Головному Ринку вже працює різдвяний ярмарок, де продаються всякі подарунки та сувеніри, а також там поставили великі бочки з галицьким глінтвейном, що продають у пластикових стаканчиках. Поруч на грилі смажаться ковбаски та осципки (копчений гірський сир з овечого молока). Свято наближається.

Аааа, автомат для піцци! Хочу!

© Домінік Ґайда, AG

Ці автомати виробляє польська фірма Technoserwis за ліцензією від італійця Клаудіо Торґелє, що придумав цей автомат. За два роки планують заставити ними всю Польщу, а поки що є їх лише два — в університетському кампусі міста Рибнік та на АЗС у Павловіцях. Піца в автоматів випікається не з замороженого тіста, а з борошна, що змішується з водою, і готується вона три хвилини. Сцуко, чого ніхто раніше до цього не додумався! А то продають всяке гавно типу снікерсів, а автоматів з повноцінною жратвою так і нема.

Хтось надіслав мені туди запрошення, і я по тупості своїй клікнув. І справді, відчуваю себе приблизно так само, як і тоді, коли вперше сів за комп з інтернетом. Хтось може знає відповіді на ці питання:
— Що це за гавно?
— Як видалити свій акаунт на Google Wave без видалення скриньки Ґуґла? (Взагалі, мене дуже бісить той факт, що ґуґл використовує єдину авторизацію для всіх своїх сервісів без моєї на то згоди. Але що ж, поки він має найліпшу в світі пошту, доведеться це терпіти.)
— У мене є дві ґуґлоскриньки, які використовую за різним призначенням, якого хуя в Wave потрапили контакти з обох скриньок?

А ще мене дуже дратує перевірка аттачментів на віруси в Gmail-і. «Заради моєї безпеки» (блять, як ви заїбали, мудаки, що відмивають гроші на моїй безпеці) це робить кожного разу, як я відкриваю листа, і стосується також картинок, pdf-файлів тощо. Сука, в мене лінукс, я срав цеглинами на ваші віруси! А зрештою, я хочу заразитися вірусами, чого такої можливості нема? І чому перевірка не робиться одноразово на сервері до часу доставки листа?

І що найгірше, це нікого не єбе. Коли я нещодавно хотів створити на цю тему ґуґлогрупу, попередній пошук видав лише одну гілку на цю тему... створену мною ж рік тому.

У цьому статті зберу всі свої пости в форумі «Різноманітні поради та рецепти», щоб не загубилися. І взагалі.

Оновлення Федори за допомогою PreUpgrade — найліпший спосіб оновити дистрибутив, в моєму випадку, з версії 10 до версії 12.
Прапорці-індикатори розкладки у GNOME — замінити дефолтний текстовий індикатор поточної розкладки на прапор, герб або інший малюнок.
Встановлення підтримки китайських, японських та інших ієрогліфів
ssh без пароля — про авторизацію за допомогою ключів
Змінити кількість монтувань для перевірки диску — збільшити час, після якого автоматично запускається перевірка диску на помилки.
Автоматичне монтування файлових систем fuse (afuse) — автоматичне монтування файлової системи віддаленого компа через sshfs.
Показ тумбів документів open-office в убунту — як налаштувати показ тумбів в наутілусі. Дивина та й годі: в найновішій версії Ubuntu 9.10 підтримки цього досі немає. Як це пояснити?

Вибрані не мої статті:
Стук-стук, пустіть на SSH — досить цікавий захист від DDOS на 22 порт (хоча я преферую просто змінити його на якийсь нестандартний).
Перетворення id3 тегів в id3v2.4 — скрипт, що вирішує проблему «кракозябрів» у лінуксових програвачах, переводячи теги в файлах mp3 у кодування UTF-8.
Як встановити Лінукс, не записуючи на CD чи DVD — дещо геморойно і неактуально, бо тепер інсталяцію можна здійснити навіть з флешки, але, тим не менш, цікаво. PreUpgrade у Федорі робить то само, зрештою, але більш автоматизовано.
Компіляція ядра GNU/Linux — для тих, хто хоче справжнього лінуксового сексу, й відчути себе джедаєм, мачо, суперменом. Певно, найкраща стаття з цієї теми українською мовою (а містить посилання й на іншу літературу). Хоча дещо застаріла, основні речі актуальні й надалі.

Рік тому я лаявся матом на польські міграційні служби, що принесло свої ефекти: цього року мені вперше за три роки дали рішення про надання дозволу на перебування вчасно і згідно з законом (а закон дає на це 45 днів). Якимось дивом у відділі іноземців та міграції зникли черги після того, як вони переїхали з Себастьяна на Рондо Моґільскє, хоча кількість співробітників наче не змінилася. Утім, мені казали, що якщо прийти зранку на 8 годину, то черга таки є, але навіщо це робити, якщо можна прийти за годину до закриття, і черг не буде :). Чиновники нарешті навчилися читати ті довідки, які я їм приношу, і це не може не тішити. Поволі, поволі Польща рухається до Європи.

Пройшов медогляд. У окуліста такий самий совок, як і раніше: тобі на реєстрації видають роздрукований на матричному принтері папірчик з датою, часом і номером кабінету, та проханням не запізнюватись. Ти приходиш за 5 хвилин до часу «Х», а потім чекаєш 40 хвилин, бо «пані доктор» мусить ще якихось пацієнтів прийняти. З іншого боку, тішить, що в народу є певна культура: ніхто не пхається поперед черги і ніхто не заходить в кабінет лікаря до того, як його викличуть. Стільців біля кабінету немає: вважається, що треба чекати у залі очікування, де з хриплого динаміку викликає тебе лікар, у якого, в свою чергу, є мікрофон в кабінеті, під’єднаний до того динаміку. У кабінеті окуліста — комп з новеньким LCD-монітором, де у текстовому режимі висвітлюється список пацієнтів, що мають сьогодні прийти. Видно, що NFZ має багато грошей, які не знає, як витратити. Я сказав окулісту, що я їбав носити окуляри, але вона все одно поперевіряла мене всіма можливими апаратами, які я не знаю, як називаються. У стандартній табличці перевірки зору — латинські літери, а в іншій табличці, на якій мені підбирали окуляри — цифри. Ця вся годинна мука — заради штампу «окулістично здатний до праці з комп’ютером». Я пєр... Іще кров брали, але то менш цікаво: все стерильно і просто. Чи то в них якісь модні голки, чи то я змінився, але взагалі не було боляче, коли голка входила у вену.

Почав писати дисер. Спершу хотів у LyX-і, а потім забив, і набираю в чистому LaTEX-у з використанням редактора Kile: певно, це найліпший редактор, з яким доводилось працювати.

Знову проявилася моя йобана несміливість: познайомився вчора з якоюсь панянкою, і не зміг з себе видавити ані слова. Тобто, пізніше зміг, але все одно якось розмова не в’язалася, та шо ж це таке. Здається, мій розвиток щодо спілкування з протилежною статтю затримався на рівні десь 18 років (цьому є поважна причина, хоча вона мене не реабілітує). Треба частіше вибиратися в реальний світ.

Скоро поїду в Україну, чекаю не дочекаюся (хоча мене там ніхто не чекає, і знову ці проблеми з житлом, через які по приїзді хочеться відразу поїхати назад).

У Кракові на Ринку вже ярмарок різдвяний повною ходою, і взагалі починають з’являтися різдвяні декорації. За що люблю це місто, так це за те, що тут святкові декорації вішають десь у першій половині грудня і не знімають майже до весни. Це круто.

Вчора на кінцевій якийсь дивний трамвай №0 стояв з написом «Депо Нова Гута». А нам треба було в центр. Ну я і думаю: а, ні, це в Нову Гуту він їде, а нам в центр, це не туди. Але вирішив спитати машиніста, і після короткої розмови з ним (чувак намагався зрозуміти, який саме центр мені треба) я зрозумів тупість свого питання: звідси-то іде тільки одна трамвайна колія до самого старого міста. Іншого способу доїхати будь-куди, ніж через центр, нема :).

Щойно я вирішив підняти свою дупу і поцікавитися стоматологіями Кракова, зуб припинив боліти. Ну і добре, може місяць не буде боліти, а там в Україні й полікуємо.

Щось я вже півроку як не вилажу із стану апатії. Треба щось zdziałać.

Дякуючи master_genie, я почув, як звучить справжній їдиш:

Колись в Україні було дуже багато носіїв цієї мови. Зараз більшість з них або асимілювалося, або виїхало до Ізраїлю, а там говорять іншим діалектом гебрейської іншою мовою — івритом, який я в живому вигляді чув, і він не такий прикольний, як їдиш (в мене є певний сентимент до усіх германських мов і діалектів). У цій пісеньці виразно чути, що німецьке слово «поліцай» (polizei — «поліція») звучить у їдиші як «поліцей», себто дифтонг «ei» читається як «ей», а не «ай». Звідси пішла традиція в російській та українській мові усі німецькі прізвища писати з «ей», незважаючи на те, що не всі їх носії були етнічними євреями: Ейнштейн, Гейзенберґ, Ейлер тощо. Я ж все одно буду за Айнштайна, Гайзенберґа і Ойлера :)

Іще цікаві російські вкраплення на кшалт «забастовка», «далой» і «самодєржавіє»: смішніше звучать, ніж російські вкраплення в українській мові.

І друге відео стосується польської мови, а саме вульгаризмів «пєрнічичь» (pierniczyć) і «пєпшичь» («pieprzyć»):

«Пєрнічичь» вочевидь походить від слова «пєрнік» (piernik — пряник), а «пєпшичь» має первинне значення «перчити». Обидва слова мають досить різні значення, залежно від префіксів та контексту, але зокрема означають «брехати», «зіпсувати щось, зробити щось зле». Слово «пєпшичь» також означає то само, що «пєрдолічь» :) Отой дядько-каламбурист задає цілком логічне питання, чому немає слів «фасолити», «огіркувати» чи «картоплянити»?

Однією з найкрутіших рис інтернету є можливість бути анонімним. Це схиляє людей до відвертості, про яку йшлося в попередньому пості: почуваючи, що ніхто не наб’є їм пику та не образиться, люди більш сміливо висловлюють свої думки. Люди навчилися бути в інтернеті такими, якими вони собі не дозволяють бути в реальності — щирими. Не всі, звісно, деяким зносить дах, і вони починають «троллити» — провокувати агресію нещирими, але болючими фразами. Причина, чому тролінг існує така ж: люди ображаються на те, що пишуть в інтернеті. А ще люди не можуть сприймати чужу думку, через що виникають холівари.

В кожному разі, інтернет дуже допомагає зняти бар’єри й досягти взаємної щирості. Не всі цим користуються, але всі можливості є.

Основою інтернету є анонімність. Незважаючи на те, що багато з вас знайомі зі мною або принаймні знають, хто я такий, все одно сам факт того, що ви не сидите тут поруч, дозволяє мені більш вільно висловлювати свою думку. Злять мене дуже люди, які хотять цю анонімність знищити або агресивно пишуть, що «хтось ховається за анонімністю». Ці інтернет-гопники (назвемо їх так) пропонують нам підписуватися ім’ям і прізвищем, а також зазначають «побачив би, чи ти зміг би це мені сказати у вічі». Звісно, не зміг би, бо в зуби отримати я не бажаю за свої погляди, а інтернет і анонімність дозволяють мені їх вільно висловлювати, оберігаючи від неадекватних шизоїдів.

Думка, згідно з якою, «за свої слова треба відповідати» та висловлювати свої погляди тільки публічно з поданням адреси, на яку можна вислати братків з ломаками, є хибною. Я ніколи не зареєструюсь на сайтах, що вимагають від мене подання справжнього імені та прізвища. А в цьому блозі від початку його існування були дозволені анонімні коментарі.

Цікаво, що і Україна, і Польща знаходяться в єдиному часовому поясі. При цьому в нас час називається київським, а в Польщі — польським. Цікава ментальна особливість.

Люди брешуть. Звісно, цьому є багато причин, але мене цікавить одна з них, дуже важлива — брехня як наслідок того, що люди на відвертість реагують неадекватно. Наприклад, люди на відвертість ображаються. Або, ще гірше — поводять себе агресивно. Ну що, здавалося б, з того, що хтось назве мене тупим мудаком? Що з того, що хтось скаже, що я анітрохи не тямлю в лінуксі, чи що від мене смердить собачим гавном? Врешті решт, якщо людина це сказала, вона мала для цього підстави. Цих підстав може бути, загалом, дві:
1. Правда.
2. Неповне володіння інформацією, через яку людина зробила хибний висновок.

Крім того, багато речей є суб’єктивними. Хтось вважає запах моїх парфумів собачим гавном, а хтось — фіялкою. Чому б я мав на цей факт агресивно реагувати? Однак, люди неадекватно реагують на відвертість. Спробуйте когось послати нахуй, назвати тупим хуєм/тупою пиздою чи сказати, що нова сукня — гавно на паличці, а ці на нові джінси як з каналізації витягнуті. Спробуйте відверто назвати чиїсь вірші шизофренічною маячнею, малюнки — мазюканням, а власноруч зібраний велосипед — купою брухту. В більшості випадків ви отримаєте у відповідь агресію, образу чи вибиті зуби. Вас будуть вважати хамом, і не будуть з вами спілкуватися. Лише незначна частина людей є невразливою на критику, до яких з певними застереженнями належу і я. Мене доволі складно образити такою критикою чи вивести з рівноваги (що не означає, що я зовсім невразливий, але менш вразливий, ніж більшість), а навіть якщо відвертість є жорстокою, преферую її понад солодку брехню. Хочу застерегти, що це не пост у виправдання хамства, радше спроба аналізу того, чому люди на нього так болісно реагують? І справді, чому?

Іншим аспектом є те, що більшість людей або виховані, або просто бояться отримати в зуби, а тому ніколи не бувають відвертими. Лише найкращих друзів ми можемо послати нахуй і назвати уйобком, бо найкращі друзі зрозуміють і не будуть ображатися. Так, через це, до речі, найбільше болю ми спричиняємо своїм близьким. Тим з них, яким доводиться робити вигляд, що вони не ображаються, а насправді ображаються.

Але то все фігня, порівняно з тим, яке гавно трапляється, коли невідвертість призводить до непорозуміння. Страх сказати правду призводить до недомовок, які добре, якщо розрулюються відразу, а буває і що не розрулюються взагалі. Через третіх осіб я іноді можу дізнатися, що щось зробив не так, бо мені це побоялися сказати це в очі. Мене, рахітного бородатого ботаніка побоялися! Ну, я теж боюся неадекватної реакції на відвертість, бо вона має місце.

Соррі за такий дещо беззмістовний пост, я ось що хотів публічно заявити:
1. Якщо ви боїтеся щось мені сказати, бо я ображуся, то знайте: я не ображуся. Якщо навіть якимось чином ваші слова можуть мене зачепити, все одно відверто сказати краще, ніж оті натяки чи, ще гірше, уникання спілкування зі мною.
2. Я, взагалі кажучи, тупий, і не завжди можу усвідомити, що образив вас чи зробив якусь кривду. Тож прошу мене про ці факти інформувати, для того, щоб я міг їх виправляти й відновлювати нормальні стосунки.
3. І взагалі. Чому б не говорити все, що думаєш? Це так просто і класно, коли є така можливість...

P.S. Ти-знаєш-хто, ще раз дуже-предуже дякую, у мене реально світосприйняття перевернулось.

Польська мова — це, певно, одна з небагатьох слов’янських, де є два паралельні варіанти слова «чому?» — dlaczego (дослівно перекладається — «для чого») та czemu (спільнокореневе з нашим «чому»). Словник каже, що czemu — це розмовний варіант слова «dlaczego». І справді, в пресі та наукових публікаціях вживається лише «dlaczego», а ґуґл при спробі вписати «dlaczego», видає в підказках якусь нецікаву фігню, на відміну від українського «чому немає місячних» та російського «почему Путин краб».

Зате, якщо ми впишемо «czemu», ситуація кардинально зміниться:


Як бачите, в усній та розмовній мові (зокрема в інтернеті) «czemu» вживається частіше, про що свідчить найпопулярніший запит — «чому я не маю оргазму?» Не дивно також, що серед підказок зустрічається «чому вона не хоче» та «чому я не можу завагітніти». Запит «чому до Play дорожче?» зрозуміють тільки місцеві: цей мобільний оператор має специфічну цінову політику, завдяки якій всі, хто дзвонять на номери цього оператора з інших мереж, платять мало не 80 ґрошей за хвилину (2.3 грн), а натомість користувачі Play дзвонять до інших операторів за 20 ґрошей. У мене, наприклад, дзвінки коштують 25 ґрошей до всіх операторів, крім цього довбаного Play-а. Також поляків дуже цікавить, «чому воно так є?» та «чому слугує думка про смерть у віршах Горація?».

Цікаво також, що в болгарській, сербській та хорватській мові це слово звучить як «зашто» (бол. защо, серб. зашто, хорв. zašto), причому в хорватській, як в польській, також існує слово čemu.

А в Євросоюзі теж є комісія з моралі, Європейська група з етики в науці та нових технологіях називається. Тільки задачі в неї «трохи» інші: вони не дивляться порнуху, а видають різні експертні висновки на кшалт «чи повинні кіборги мати такі ж права, як і люди». Треба зайти на їх сайт у розділ «Opinions» і насолоджуватися моральністю в Унії. Запевно, там знайдуть для себе багато цікавого як поборники моральності населення, так і прихильники теорій змов.

Ось, наприклад, про вживлення мікрочіпів у людський організм. Ні, насправді цікава штука: там, наприклад, обговорюють потенційну можливість зайти на якийсь імплантант з мережі та вимкнути серце абощо.

А ось список етичних комітетів у Європі та в світі. Нашої комісії з моралі там нема. Правда, в тому списку в основному лише комітети з біоетики та етики в медицині, себто більш вузькоспеціалізовані.

Не може не засмучувати той факт, що розробники дистрибутивів отак просто викинули нахер усі програми KDE3.5 зі своїх репозиторіїв і прибрали можливість встановити стільницю KDE3, замінивши її на доволі сиру й принципово нову KDE4. Звісно, можна юзати Debian, де ця стільниця є, але мене такий варіант не влаштовує: я хочу мати як програми з KDE3, так і з KDE4, і взагалі я юзаю GNOME, а з KDE мені потрібно лише кілька програм. Колись я писав, як встановити в системі Amarok 1.4. Ця порада залишається слушною і для Ubuntu 9.10, репозиторій треба юзати той самий, для jaunty.

А от для тих, кому потрібно ще щось, крім Амарока, добрі люди зробили репозиторій KDE3.5 для Убунту. За посиланням ви знайдете інструкцію, як його додати. Для Убунту 9.10 це робиться додаванням рядка ppa:kde3-maintainers/ppa до Software Sources. Також треба додати ключ для цього репозиторію:
Усі пакунки в цьому репозиторії мають постфікс -kde3 (наприклад, kile-kde3, amarok-kde3, gwenview-kde3 тощо), себто паралельно ви можете встановити як пакунок з KDE4 (наприклад, kile), так і пакунок з KDE3 (наприклад, kile-kde3). Для встановлення повністю усього графічного середовища треба зробити так:

Напевно, вже всі чули про вихід нової ОС від Ґуґла? Цікавинкою цієї операційної системи є те, що вона є повністю онлайновою, себто всі програми запускаються з мережі, й дані теж зберігаються в мережі. Ідея, як на мене, правильна: якщо у мене є кілька комп’ютерів, то немає сенсу встановлювати той самий набір прог на кожному, а варто один зробити сервером, зберігати всі програми і документи на ньому, а з решти компів просто конектитись з мережі. В принципі, це вже реалізовано в різний спосіб ще з часів, коли не було ніяких графічних інтерфейсів, але все одно ідеального і простого солюшена нема. Отож, поставив я це диво і собі для тестування.

Що таке Chrome OS?
Це дистрибутив лінукса (пишуть, що на базі Дебіана) із власною ґуґлівською графічною обгорткою, основою якої є бравзер Chrome. Зрештою, крім самого бравзера, в системі більше нічого і немає (у мене склалося враження, що вони навіть сервер іксів викинули звідти, й прикрутили якийсь власний до бравзера), що ви побачите нижче на скріншотах. Ґуґл збирається юзати цю ОС для нетбуків та КПК, себто там, де акурат потрібні скромні системні вимоги.

Інсталяція
Не зрозуміло чому, але ґуґл опублікував лише коди системи з інструкцією з компіляції. Може, він хоче, що зараз систему потестили лише ґіки? В кожному разі в мене є алергія на збирання з сорсів, тому я почав шукати вже готові бінарники. Звісно, знайшлися добрі люди, що виклали зібрані образи на Google Code, звідки ґуґли їх видалили. Отож, ґуґл офіційно не дуже схвалює дистрибуцію готових образів системи. Але є торенти!

Я стягнув готовий образ для VMWare/Virtualbox звідси. Навіть якщо ви ніколи не юзали Virtualbox, не страшно: є чудова стаття з покроковими інструкціями з картинками, як встановити цей образ у віртуалбоксі. Для цього, звісно, треба мати віртуалбокс, який в лінуксі можна встановити з репозиторіїв, а юзери Вінди та Макоса можуть стягнути інсталятор з офіційного сайту. Там пропонують виділити йому 384М оперативки, якщо у вас є стільки вільної пам’яті, то так і залишайте, якщо ні, то думаю, що зменшення до 256 не зашкодить.

Тестування і враження
Отож, запустивши віртуальну машину, кілька секунд втикаємо на чорний екран, після чого бачило екран входу в систему:


Вписавши логін і пароль від ґуґлоскриньки, повтикав пару секунд в цей екран:


...І завантажився браузер Google Chrome, точніше, його дещо недороблена лінуксова версія, яка називається Chromium:


Як я вже написав, більше в цій системі нічого немає. Про сам бравзер писати нічого не буду: думаю, більшість з вас вже його мала змогу потестити самостійно. Неприємно вразили контексні меню «а ля Windows 95», як на скріншоті вище: видається мені, не зайняло би багато часу трохи підпиляти їх, щоб меню це не виділялося з інших елементів дизайну. І ще у табів чомусь немає кнопки закриття, себто закрити таб можна лише правою кнопкою миші через контексне меню.

Увагу відразу привертає найлівіший таб, що схожий на кнопку запуску головного меню в KDE або Windows. Подивимось, що ж там:


Це на скріншоті виглядає як меню запуску програм, хоча насправді це просто посилання на ґуґлівські веб-сервіси та інші сайти, які відкриваються у новому вікні. Коротше, інвалідний аналог того, що у фаєрфоксі називається «панель закладок» (bookmarks toolbar). Ага, цікаво також, що ця панель закладок є веб-сторінкою, себто завантажується з мережі. Додати туди свою закладку або усунути поточну неможливо.

У правому ж куті бравзера видно годинник, що показує час у американському форматі та три незрозумілого вигляду смужки. Перша — то індикатор батареї. У випадку віртуальної машини «батареї» нема, тому індикатор неактивний і показує 100% заряду. Другий індикатор — це індикатор мережі:


Віртуалбокс імітує з’єднання тільки через кабель, тож нема змоги потестити, що буде, якщо з’єднання в інтернет можливе тільки через проксі, Wi-Fi або, ще гірше, через PPP (модем CDMA/3G тощо). Не зрозуміло, де і як налаштовувати такі з’єдання.

Третій індикатор — аналог головного меню бравзера, де також можна змінити налаштування системи. Налаштовувати, в принципі, нема що:


Американці, як завжди, поділили світ на the US та Outside US:


Виставити години на 24-годинний формат неможливо. Отут я спробував налаштувати проксі, але при натисненні на кнопку нічого не відбувається:


Потім я закрив цей вікно і знайшов п’ять табів із мануалом щодо налаштування проксі в лінуксі. Краще б взагалі ту кнопку викинули, якщо не встигли прикрутити підтримку проксі, ніж отаке гавно робить.

Поклацавши вдоволь, я почав шукати, як звідси вийти і виявив, що такої функції не передбачено :) Тоді в віртуалбоксі я обрав «send shutdown signal» (що у фізичному комп’ютері відповідає натисненню кнопки «Power»), і система сама себе вимкнула. Після цього я витяг мережевий кабель і вирішив подивитися, що буде, коли нема інтернету. Як не дивно, система мене пустила з ґуґлоскринькою, але бравзер видав помилку, що не дивно:


Без інтернету, звісно, воно все useless.

Висновки
Звісно, це нульова версія системи, і важко очікувати від неї full featured-ості. Отож, оцінити можна тільки ідею. Ідея цікава, і така ОС запевно знайде своїх шанувальників (вона ідеальна, наприклад, для інтернет-кав’ярень), а з розвитком веб-сервісів настане колись час, коли типовому офісному планктоннику не треба буде для роботи нічого, крім бравзера. Зрештою, вже зараз для багатьох задач більше нічого не треба. Така система є швидкою, стабільною і невимогливою для системних ресурсів.

Мінусом саме Chrome OS є те, що вона базується на бравзері Chrome, який розробляють дизайн-наці, і який я не в стані перетравити. Хоча, багатьох юзерів він влаштовує, тим не менш.

З третього боку, існує багато інших мінімалістичних і швидких систем — Slax, Knoppix, Damn Small Linux, які містять не тільки бравзер, влізають на флешку і є не менш швидкими й надійними, ніж Chrome OS, і їх теж можна юзати для КПК та нетбуків. Але в ґуґла є гарні маркетологи :)

Ноутбуки — це така річ, де реклама діє погано, а продажі залежать від так званої репутації бренду, часто висмоктаної з пальця. І якщо хочеться дізнатися об’єктивну інформацію про надійність ноутбуків, то часто крім «от у Васі 5 років Lenovo, і працює як годинник» та «у мене був HP, через два роки накрився», більше нічого немає. А, між іншим, ця інформація є безсенсовною, бо в кожного виробника є певний відсоток «браку», є вдалі і невдалі моделі, врешті-решт, різний контроль якості на різних фабриках + деякі моделі випускає де факто інший виробник, що призводить до того, що просто подивившись на лого, ми не можемо нічого сказати про те, чи даний конкретний ноут буде служити нам вірою і правдою, чи згорить відразу після гарантії.

Незалежний американський гарантійний провайдер SquareTrade опублікував дослідження надійності ноутбуків, які вони отримують за гарантією. З дослідження випливає, що приблизно 30% ноутбуків псуються через три роки, з них 20% — це проблеми із залізом, а решта 10% — через необережність користувача (пролита кава на клавіатуру тощо). Цифра, думаю, доволі реальна. З усіх фірм найбільш надійні лептопи в Асуса (15.6% псуються через три роки) та Тошіби (15.7%), найменш надійні — ноути HP (25.6%). При цьому HP у Штатах є лідером ринку, постачаючи 16 мільйонів лептопів на рік. Додатково, з дослідження випливає, що нетбуки в середньому на 20% частіше псуються, ніж звичайні лептопи.

Звісно, в Європі ситуація виглядала б трохи інакше, крім того, насправді це дослідження свідчить лише про те, що HP випускає більше говенного хламу, ніж інші виробники. Крім того, вона колись купила фірму Compaq, ноути якої (HP Compaq) значно кращі від ноутів HP. Хотілося б десь почитати про таке ж дослідження, але з більшою деталізацією щодо моделей.

А в мене вже 2.5 роки HP Compaq, який працює, як годинник. Поживемо, побачимо, скільки він ще профункціонує.

Історія з «Яношіковою» закінчилася хеппі-ендом: суд закрив справу, посилаючись на параграф у кримінальному кодексі про низьку соціальну шкідливість злочину (znikoma szkodliwość społeczna).

У суді лікарка Рошєк-Конєчна пояснювала, що не знала, скільки коштують ліки, а виписувала їх для людей, які ці ліки потребували, але не мали на них грошей. Жоден зі свідків не підтвердив, що лікарка отримала з цього яку-небудь користь.

Разом зі своїм чоловіком пані Рошєк-Конєчна утримує хостел для бездомних, в якому зараз мешкає 30 осіб.

«Hit the bitch» — контроверсійна датська флешова «соціальна» іграшка, спрямована проти домашнього насилля. Щось не дуже віриться, що ця іграшка хоч на когось подіє. І ще менше віриться, що в Данії це є нагальною проблемою. Видавалося мені, що після першої ж спроби вдарити жінку, вона там звертається до мєнтів, а чоловік потрапляє за ґрати...

Ще один «ідейний» пост. Може, час ввести новий тег? Цього разу про суспільні умовності, про вживання «ти» та «ви». Загалом, мені байдуже, як до мене звертаються, але для мене важливими є кілька речей:
Чим старший стаю, тим частіше уживаю «ви» щодо незнайомих людей, зокрема теж в інтернеті. Переходжу на «ти» тільки після прохання співрозмовника. Незважаючи на те, що сам я цілком підтримую цю систему умовностей, я б волів, аби всі люди зверталися один до одного просто за ім’ям і на «ти», не трахаючи один одному мозок.

Окремим пунктом ненавиджу, коли до мене звертаються по-батькові (на щастя, ніхто ще до цього не додумався, але я вже ненавиджу :)) або називають Юрієм (крім іноземців).

У Польщі правила ввічливості приблизно такі ж, як і в нас. І так само реклама «тикає». З тією різницею, що замість ідіотських російських звертань «мальчик, парень, мужчина, дедушка, молодой человек» (і як вони визначають, хто молодой человек, а хто вже дедушка?) тощо, вживається просте і зрозуміле «прошу пана/пшепрашам пана». З іншого боку, тут поширене звертання за професією або за посадою: пане інженере, пані професор, пані керівничко, пане докторе тощо. А от «пане маґістре» я не чув, що цікаво. Загалом, студенти так і звертаються до викладачів: пане професоре або пані доцент (жіночі аналоги професій у польській мові чомусь рідко уживаються), або пане докторе.

Мєнти знову смалять (курсив мій):
«

Я колись публікував шаблон наукової статті, пам’ятаєте? А ось що б вийшло, якби Ньютон таку статтю у свій час опублікував:
Дуже рекомендую до читання: крутішої і смішнішої пародії на сучасну наукову публікацію я не зустрічав. Цікаво також, що пародія є водночас і правдивою: чимало науковців займаються власне тим, що міряють «collision induced pain» від падіння яблука. Ну що ж, не всім же бути Ньютонами :)